Гельмут

У професійному плані я, як амбітний молодий менеджер, був дуже відданий своїй справі. Одного дня наш пастор позичив мені книгу „І їхні світильники згаснуть“ (Й. Ф. Левгрен, „Брокгауз“). Тоді я усвідомив, що можна бути дуже активним у громаді, не будучи справжнім християнином. Після цього я прочитав книгу „Я був гангстером“ (Джим Ваус, „Брокгаус”). Гангстер Джим Ваус навернувся, беззастережно визнав свої гріхи, відшкодував вкрадене майно та відмежувався від своїх поплічників. Я був вражений тим, як Бог керував його життям. Я запитав себе: «Чому Бог не втручається так явно в моє життя?». Тож я помолився: «Господи, я хочу зараз, з Твоєю допомогою, визнати всі свої гріхи й навести лад у своєму житті. Крім того, я хочу прокидатися на годину раніше й присвячувати цей час Слову Божому та молитві. Тоді я побачу, чи втрутишся Ти також у моє життя».”

Я втілив у життя те, про що домовився з Богом. Спочатку я визнав перед Богом свої гріхи та налагодив різні справи. При цьому я просив Бога підготувати до цього відповідних людей. Результати були настільки обнадійливими, що я вирішив дотримуватися саме такого порядку. Я переконався, що витрата однієї години на щоденну молитву — це не втрата часу, а користь на весь день.

Після візиту двох друзів у мене з’явилася ідея провчитися рік у Ньюболд-коледжі в Англії, щоб вивчати там англійську мову та деякі біблійні дисципліни. Коли я звернувся до свого керівника з попереднім запитом щодо можливої відпустки, він категорично відмовив.

Під час ранкової молитви я попросив Бога, щоб Він сказав мені, чи слід мені їхати до Англії, чи ні. Потім я затих і відчув: „Їдь до Англії“. Але незабаром після молитви я засумнівався, чи це була відповідь Бога, чи лише моя уява. Тож наступного ранку я знову звернулася до Бога зі своїм проханням. У тиші я знову відчула відповідь: „Їдь до Англії“. І знову я засумнівалася. Крім того, я усвідомила, що якщо це Божа воля щодо мене, то поїхати до Англії було абсолютно необхідно. Це також означало б, що мені доведеться звільнитися з моєї хорошої роботи, якщо мій начальник залишиться при своїй відмові. Тож на третій ранок я знову помолився: „Отче, не гнівайся, що я знову прошу Тебе про відповідь. Ти знаєш, що я ще не маю досвіду слухання Твого голосу. Крім того, можливо, мені доведеться звільнитися з роботи».

До того ж, Інгрід у цей час залишилася б наодинці з нашим сином. Тому я додатково прошу тебе, щоб ти, незалежно від мене, дав Інгрід ясність, а я згодом знайшов підтвердження у твоєму Слові“. У тиші Бог знову сказав мені: „Їдь до Англії“. Потім я знайшов підтвердження й у Біблії. Після мого молитовного часу моя дружина запитала мене: „Ти вже отримав відповідь щодо Англії? Мені зрозуміло: ти повинен поїхати до Англії“.“

Ми молилися, щоб мій начальник надав мені відпустку на дев’ять місяців для перебування в Англії, не змушуючи мене звільнятися з роботи. Тож наступного ранку я звернувся до свого начальника, повідомивши про повернення з відпустки, і одразу виклав йому своє прохання. Він одразу ж дав згоду. Пізніше він пошкодував про це, але не порушив свого слова.

Під час наступної ділової поїздки мій начальник повідомив мені, що підвищив мені зарплату. Ці додаткові гроші згодом повністю покрили вартість навчання. Кілька років тому я налагодив ділові стосунки, які приносили концерну значний прибуток. Тому я запитав Бога, чи слід мені під час перебування в Англії просити про продовження виплати зарплати в розмірі 500 німецьких марок. Бог не дав мені відповіді. Тож я вирішив не просити у свого начальника цих грошей і довірив цю справу Богу. Незабаром після цього начальник повідомив мені: „Маю для вас приємну новину. Поки ви будете в Англії, вам і надалі виплачуватимуть 500 німецьких марок зарплати“. Ми були вражені й подякували Богу.

Кілька років тому двоє лікарів пояснили нам, що моя дружина більше не зможе завагітніти. Але через десять років вона раптом знову завагітніла. Незважаючи на початкові сумніви щодо того, чи не відмовитися за таких обставин від навчального візиту до Англії, наприкінці серпня 1965 року я вирушив нічним швидкісним поїздом через Брюссель — Остенде — Дувр і, зрештою, до Лондона.

У місіонерській школі я знайшов друга — Еріка. Він був проповідником і секретарем з питань молоді Шведської асоціації. Одного п’ятничного післяобіддя Ерік грав у футбол із молодшими студентами. Під час бігу він раптово впав мертвим. Мені було дуже сумно. Майже одразу після того, як я про це дізнався, у мене виникло запитання: „Кого ж Господь покличе на його місце, щоб проповідувати Євангеліє?“ Через кілька годин у моїй голові з’явилося друге запитання: „А що, якби Бог покликав тебе?“ Я нізащо не хотів ставати проповідником. Я з великим ентузіазмом працював комерсантом, мав надзвичайно цікаву роботу, мене дуже цінували в моїй компанії, і я мешкав в одному з найкрасивіших куточків Німеччини. Це питання дуже мене турбувало. Я сказав Богу: „Адже не кожному треба ставати проповідником. Я ж і так працюю в громаді і можу ще активніше долучатися“. Так тривало день за днем цілий тиждень. Коли в п’ятницю ввечері я знову став на коліна біля свого ліжка, у мене тихо промайнула думка: „Бог любить тебе! Він також любить твою дружину, твого сина і майбутню дитину. Він же не покличе тебе проповідником, щоб потім зробити тебе та твоїх близьких нещасними. А якщо Він і покличе тебе, то наділить тебе й необхідними дарами для цього служіння. Оскільки Він любить тебе, Він проведе тебе найкращим можливим шляхом“.“

Отож у листопаді 1965 року я сказав Богу: ’Отче Небесний, я вірю в Твою любов, всезнання та всемогутність. Мені прикро, що мушу Тобі сказати: я сам від себе не хочу ставати проповідником. Але якщо Ти цього бажаєш, то я готовий. Відтепер я хочу у всьому виконувати Твою волю. Я ніколи не подаватиму заявку на посаду проповідника. Якщо Ти захочеш, щоб я став проповідником, то Ти повинен мене покликати“. Після цієї молитви я відчув спокій. Тоді я не знав, що деякі друзі молилися за те, щоб я вирішив присвятити себе проповідницькому служінню. Господь вислухав їхні молитви.

Я закінчив навчання в Ньюболд-коледжі на початку літа 1966 року і потім знову повернувся до роботи в своїй фірмі. Коли через рік я прийшов на засідання Південнобаварського об’єднавчого комітету, у вестибюлі я зустрів голову комітету. Він хотів поговорити зі мною на хвилинку. Тоді я вже знав, про що йтиметься. Він сказав: „Через перерву в навчанні під час війни та смерть багатьох проповідників утворилася велика прогалина. Тому ми хочемо покликати кількох братів із громад до проповідницького служіння. Ми дійшли висновку, що ти міг би бути одним із цих братів“. Я подякував за довіру і попросив часу на роздуми. Ми з дружиною вирішили чотири тижні молитися й постити з цього приводу. Ми обоє дійшли переконання, що це — Боже покликання. Так у 1968 році, у віці майже 38 років, я став проповідником.

Коли мені було сімнадцять років, я вирішив прийняти хрещення під час заклику. Я був переконаний, що Церква адвентистів сьомого дня сповідує істину і є Божою Церквою кінця часів. Однак через 19 років, завдяки моєму досвіду в Англії, я усвідомив, що прийняв лише загальні вчення Слова Божого. Я не прийняв Ісуса Христа як свого Господа. До того часу я сам визначав свій життєвий шлях і молився, щоб Господь його благословив. Рішення, прийняте в листопаді 1965 року, прийняти Ісуса як Господа і слідувати за Ним у всьому, позитивно змінило все моє життя.