Лукас
„Ти не хотів би відвідати семінар про світову економічну кризу?‘ — запитали вони мене. „Звісно“, — відповів я і трохи пізніше слухав виступ проповідника в Адвентистській церкві.
Я ніколи не відчував особливої неприязні до Бога. Але мені також ніхто ніколи не пояснював, що таке Євангеліє насправді. Мабуть, наш пастор якось про це забув під час уроків підготовки до конфірмації. Тож диявол мав мене в своїх руках, і я міг спокійно провести половину свого дитинства перед екраном комп’ютера — прагнучи, щоб коло друзів було якомога меншим.
Але під час канікул після випускних іспитів мене раптово осяяло усвідомлення. Я зрозуміла, що моє повсякденне життя незабаром кардинально зміниться. У своєму прагненні до стабільності я намагалася чіплятися за все, що, як мені здавалося, могло стати для мене опорою. Так я збудував свій нібито надійний фундамент на дружніх компаніях. Я підлаштовував свою поведінку під них, щоб мене якомога більше приймали: вживав алкоголь і постійно шукав дівчину. Головне — відвідати вечірку з найкращою репутацією: моя цінність визначалася думкою інших.
Але ця ілюзія тривала недовго. Я почала усвідомлювати, що живу не для себе, а заради потреби відчувати підтримку в компанії. Після того, як моя жалюгідна спроба побудувати романтичні стосунки зазнала краху, моє життя пішло під укіс. І тоді мене вразив другий удар усвідомлення. Я поставила собі запитання: „З ким із твоїх друзів ти можеш по-справжньому поговорити про свої особисті переживання?“ Мені на думку спала лише одна людина (і тут я сьогодні вбачаю Боже керівництво): колишня однокласниця. У мене склалося враження, що поруч із нею панує спокій, а її характер справжній, а не удаваний.
Тож я вирушив пішки до її дому. Слава Богу, вона була вдома. Ми пішли гуляти з собакою, і той похмурий гніт зник — і це незважаючи на те, що ми навіть не говорили про „особистий емоційний світ“. Після цього я частіше ходив з нею на прогулянки. Це було як бальзам для моєї душі.
Одного вечора її батьки запросили мене на згадану лекцію. Так я вперше познайомився з адвентистською громадою. У п’ятницю ввечері, рано в суботу та ще раз увечері. Саме тлумачення 2-го розділу книги Даниїла відкрило мені очі: Біблія — це не просто целюлоза та друкарська фарба. Мене також взяли з собою до молодіжної групи адвентистів, і я відразу відчув, що мене прийняли. Там була група молодих, щирих людей, які мали те, чого не було у мене. Кожною клітинкою свого тіла я прагнув також мати це. Чотири місяці по тому я прийняв Біблію та Бога як основу й дороговказ свого життя. Я вирішив прийняти цю книгу від першої до останньої сторінки як істину (це було важко, але альтернативи не могло бути й мови). Відтепер я хотів приймати всі рішення відповідно до того, що Бог відкриває мені через Своє Слово. Я ще не розумів, хто такий Ісус; я ще не відвідував біблійних занять, але одне я знав напевно: я був сліпим, а тепер прозрів.
