Хорст
У 1958 році моя мама подарувала мені книгу Шлях до життєвої зрілості Еллен Уайт з любов’ю поклала її на стіл для конфірмації. На жаль, тоді ця книга ще не викликала бажаного відгуку. Я відклав її вбік. Це був час, коли „справжні“ хлопці воліли обмінюватися між собою пригодницькими романами.
Проте порада моїх батьків шукати Бога супроводжувала мене протягом усього життя. Адже ми, як сім’я, завжди долали свої труднощі за допомогою молитви: втеча з Судетської землі, атеїстичне виховання в НДР, а також розлука, спричинена війною, та подальше возз’єднання сім’ї. Тож я теж намагався триматися Бога — наприклад, ставши членом ХМЮ (Християнського товариства молоді).
Навчання на професійного консультанта в центрі зайнятості міста Касселя давало мені можливість постійно спілкуватися з людьми.
Однак чим більше я заглиблювався у перипетії життя, тим більше у мене виникало запитань. Вони ще більше посилилися, коли під час служби у ВМС я зіткнувся з суворою реальністю життя.
Пізніше в одній справі — на той час мене вже перевели до центру зайнятості в Дармштадті — мені довелося надати клієнту інформацію про дистанційну школу. У довіднику я знайшов адресу. Але водночас натрапив і на інформацію, яка стосувалася мене особисто: дистанційне вивчення Біблії, „Голос надії“, Дармштадт. Я захотів долучитися до цього. Тож я, як консультант з працевлаштування, сам дав собі добру пораду. А може, тут були задіяні ангели? Так розпочалося біблійне заочне навчання, яке тривало понад два роки, хоча його безперервність забезпечувалася нагадувальними листами: „Пане Айхлер, будь ласка, продовжуйте!“ Це стало міцним фундаментом для моєї віри.
У 1973/74 роках Бог, мабуть, почав серйозно ставитися до мене. У той час мені довелося перенести болісну операцію і на кілька місяців призупинити професійну діяльність. До цього додалися мучні питання щодо дорогої покійної людини, а саме моєї бабусі. Вона несла мене на спині під час втечі від війни. Чи справді вона тепер мучиться в чистилищі, як нам сказав священик біля могили? Завдяки якісній подальшій підтримці в рамках біблійного листування я отримав у той час запрошення на євангелізаційну зустріч, присвячену актуальним пророчим питанням. Серед іншого йшлося про Близький Схід. Лекції були цікавими. Тому я з радістю погодилася на подальші біблійні заняття з доповідачем. Перша розмова прояснила питання про смерть і те, що буде після неї. Я повірила, що навіть на суді у нас є добрий Бог.
Під час подальшої тривалої євангелізаційної кампанії з Куртом Хазелем Бог продовжував зміцнювати фундамент моєї віри. Я відвідав більшість із 80 вечорів. Під час бесіди про навернення я, зі сльозами на очах, відкинув усе непотрібне — езотерику та неправильний спосіб життя. Це був день щасливого відродження під знаком: „Я живу, і ви теж маєте жити!“ (Ів. 14:19) Пізніше, під час навчання на проповідника в Марієнге, я знову натрапив на свою книгу з конфірмації. Це сталося на занятті з педагогіки. Якби я прочитав її раніше, то, мабуть, уникнув би багатьох обхідних шляхів у житті. На щастя, у нас є терплячий Бог.
